Нажмите "Enter", чтобы перейти к контенту

“Соня дивом потрапила до найпрестижнішого коледжу, у неї був багатий і впливовий покpoвитель. Але саме тут почалися стpaшні видіння


“Соня дивом потрапила до найпрестижнішого коледжу, у неї був багатий і впливовий покpoвитель. Але саме тут почалися стpaшні видіння

Третій день осені нічим не відрізнявся від літньої пори. Ранок пестив теплом, різноманітністю звуків і легким вітерцем. Дівчина вийшла з машини і кивком голови подякувала шофера. Той, прийнявши її увагу, відповів:

– Соня, удачі в студентському житті! Це найпрестижніший коледж, сюди не кожному відкрита дорога.

– Дім, ще раз перекажіть від мене вдячність Альберту, – вона трохи зам’ялася, – я не знаю, чим зобов’язана такому.

– Він тобі симпатизує. Ти дуже талановита, а Альберт в людині бачить особливу обдарованість. Ти не така, як усі юнаки і дівчата. До побачення!

Вона, закривши двері, повернулася обличчям до кованих воріт. Поправивши золотисту косу і дорожню сумку, подивилася вперед крізь візерунковий орнамент воріт. За її спиною почувся рух машини, а її очі оцінюючим поглядом кинулися в простір внутрішнього двору, посеред якого, серед студентської суєти, переливаючись сріблом, вбираючи в себе відтінки блакитного мармуру, струменів фонтан.

Проходячи повз алеї, на яких жваво розмовляли дівчата і юнаки, вона не поспішаючи обходила фонтан. У декількох метрах від неї, прямо на гладкому, мармуровому парапеті, сиділа групка дівчат. Варто було їй тільки порівнятися з ними, як тут же хтось привітно привітався.

– Привіт! Ти новенька?

Оторопівши від несподіванки, Соня різко зупинилася.

– Привіт, – вона подивилася на чорняву студентку, – на кшталт того.

– Питання, звичайно, недоречне, але з чогось починати треба. Ми тебе запримітили ще біля входу і чекали, коли ти підійдеш, вказавши потрібне місце.

До них приєдналися ще дві дівчини.

– Ну, раз дочекалися, давай для початку познайомимося. Мене звуть Кім, це Люсі і Ольга. Комендант сказала на сьогодні привести в порядок вільне ліжко, значить напрошується висновок – ти будеш жити з нами в кімнаті.

– Я так цьому рада, і рада подвійно, що мені не доведеться борознити по коридорах, вишукуючи нову «квартиру», – посміхнулася вона. – Я Соня.

– Вона просто очаровашка, немов казкова принцеса із золотою косою і з яскраво зеленими очима, – защебетала рудоволоса Люсі. – У житловому комплексі від хлопців відбою не буде, та що там говорити, дівчата, дивіться на ці погляди.подалік.

– Пішли, Соню, а то зараз вони тебе poздягнуть поглядом.

– Мені спершу треба до директора, віддати документи.

Трійця з певною недовірою дивилася на гостю.

– Ну всякі там подпиісулькиі і грошова винагорода – це справа рук батьків або. Ми щось пропустили?

– У мене немає батьків, ні батька, ні матері, – без будь-якої прикрості або ж жалю, вимовила Соня.

– Як?

– Блiн, пробач, – спробувала вирівняти становище Кім.

– Я з дитбудинку

– Як? – знову повторилося те ж питання, тільки з ще більшою дурною інтонацією. – Але як ти сюди, тут же шалені гроші треба заплатити, щоб сюди …

– У мене випадково з’явився хороший друг, мабуть, друг з величезним статком і впливом.

– Ти з ним спaлa? – у Ольги до межі розширилися очі.

– А чому тут дивуватися, дівчиськa доросла. Тут, мабуть, половина, а то й більшість коледжу, вже чих-пих, – з сарказмом видавила з себе Люсі.

– Ні, я з ним не спaлa. Я сама не знаю, чому він прийняв таке рішення.

– І що у тебе такого особливого? – якось ревниво запитала Ольга, – крім гарної фігурки і гарненького личка.

– Кажуть я гарно співаю, – зніяковіло посміхнулася Соня. – І, коли я це роблю, створюється враження, що слухачі перебувають під гiпнозом. В такий момент мені здається, я ними можу маніпулювати, і вони зроблять все, про що подумаю, – ледь чутно поділилася Соня.

Але ж насправді, її підсвідомість уже вкотре підказувалa це безглуздий припущення. І з кожним разом вона ледве стримувала бажання, щоб перевірити свої припущення.

– Якось сумно.

– Ти про що, Кім? – спробувала на ходу уточнити Соня.

– Про батьків. Ти без всяких емоцій говориш про них. Хіба так можливо?

– Я їх взагалі не пам’ятаю, у мене немає фотографій, а в дитбудинку вихователі і вчителі, намагаються на таку тему не розмовляти.

– І ти що, не намагалася добитися правди?

– Спочатку намагалася, але я наче з місяця звалилася. Принаймні, так говорила завуч. Мене знайшли на порозі дитбудинку в повний місяць. Я лежала гoлeнькі на сходинках. Мене підкинули десятого жовтня, на вулиці була ніч і плюс п’ять, але я навіть не захворіла.

– Може, вона дитя пeревepтнів? – прошипіла Люсі, роблячи стpaрашну гримасу. – Кім, може не варто її приймати до нас?!

Всі весело розреготалися.

Вони обійшли фонтан і підійшли до просторого ганку, з боків якого, немов шеренга велетнів, височіли колони.

– Красиво тут, як в казці, – висловила своє захоплення Соня, підіймаючись на першу сходинку.

Піднявшись сходами, пройшла ганок і підійшла до масивних дубовим дверей. Перше враження, що ці двері під силу відкрити лише сильній людині, виявилося помилковим. Кім, вхопившись за ручку, без особливих зусиль потягнула на себе двері. Ті легко піддалиася, і ось новоспечені подруги, одна за одною, розчинилися в середині приміщення. Вона зробила крок за двері і в цей момент щось сильне, немов виток урагану, увірвалося в її свідомість.

Пульсуючий біль затарабанив в мізках, чому на неї навалилася пелена. Серед завіси пелени заграли чорно-сині тіні, пробиваючи спалахами незрозумілі їй спогади. Від такої раптової атаки вона мало не втратила свідомість. Застрягле в горлі повітря перехопило подих. Очі засльозились, ноги зрадницьки затремтіли, готові в будь-яку секунду заніміти і підкосило.

– Соня-я-я! Соня-я-я! – віддаленим луною зазвучало її ім’я.

Але раптово розпливчаті в її свідомості тіні зникли. Легкі дівчата виштовхнули застряглий повітряний ком, і все знайшло свою колишню ідентичність. Тільки. Вона раптом зрозуміла, що це місце їй знайоме. Зараз вона увійде всередину і виявиться в просторому холі. Ліворуч і праворуч від центру будуть йти коридори. Потім з десяток метрів вперед з’являться сходи другого ярусу майданчики, з якого в трьох напрямках будуть підніматися сходові марші на наступні поверхи, облямовані балясинами з дорогого дерева.

– Соню, ти чого гальмуєш? Через годину почнеться перша пара, а у нас ще купа справ, – емоційно проторохтіла Кім, дивлячись на неї оцінюючим поглядом.

– Зі мною щось сталося дуже дивне. Мені здалося…

– Так іноді діє нова обстановка.

– Напевно, ти права, – і вона зробила крок вперед.

Двері плавно, майже без шереху, поповзла по перегородочній стулці. Дівчина, на мить закривши очі, продовжила йти, її направляли голоси подруг. Минуло кілька секунд, які здалися для неї цілою вічністю, але їх було більш ніж достатньо, щоб заспокоїти своє хвилювання і розбурхану уяву. Вона все ж спромоглася відкрити очі, і, не повіривши побаченому, вросла в підлогу. Все, що постало їй мить тому, існувало насправді.

– Ні, цього не може бути! – скрикнула вона, закриваючи обличчя долонькою.

Дівчата і ті, хто був в холі, замовкнувши, озирнулися.

– Соню, ти нас лякаєш! – не витримала Кім. – Що з тобою не так?

– Кім, я вже тут була. Я не знаю коли, як і чому, але це місце, ця внутрішня обстановка мені знайома. – Вона прибрала з обличчя тремтячу долоню, в той момент, коли чорно-сині тіні виникли знову перед нею, немов провідники описали потрібне їй крило житлового комплексу. – Ми піднімемося по сходах на третій поверх, по сходах, що веде в ліву сторону. Пройдемо майже до самого кінця коридору, і звернемо вправо.

– Ух ти, як це тобі вдалося? – її оточили дівчата.

– Не знаю, я побачила в свідомості, – промовила та, приховуючи від усіх бачення чорних тіней.

– Це нерви, а якщо ні, – Люсі грайливо посміхнулася, – будемо користуватися твоїм новим даром.

– Але я зовсім не рада такому прояву.

– А даремно, ось я б нізащо не відмовилася, – з легким відтінком заздрості прозвучали слова Ольги.

Дівчата піднялися на другий поверх, пройшли по галереї і знову зійшли на сходи, що ведуть на третій поверх. Соня спробувала забути бачення, перемикаючись на хвилю спілкування, але не тут-то було. На сьомому щаблі незнайомі і неприємні почуття знову заворушилися в ній, примушуючи зупинитися і повернути голову до стіни. Вона підкорилася наказу «згори».

Її погляд пройшовся по першій картині, що висіла на стіні. Нічого особливого в ній не було. Зелений парк потопав в дощі. По мокрому асфальту бігла дама, що тримала в руці парасольку. Хоча, щось привабливе, все ж було. Потім її очі ковзнули вбік нижче по стіні і зупинилися на іншому полотні. На ньому красувалася пухнаста кішка з трьома маленькими чарівними кошенятами.

– Блiн, Соню, ми так ніколи не дійдемо до нашої кімнати, – нетерпляче сказала Кім, свердлячи її поглядом так, ніби та порушила цілий звід законів.

– Взагалі-то, я хотіла відвідати директора, – не обертаючись, запротестувала вона.

– Нікуди він не дінеться, твій директор. Залишиш сумку, візьмеш документи, і ми тебе проведемо до директорської, а потім на лекцію. Або ж ти …

– Ні. Якщо ти хотіла почути від мене, чи знаю я, де вона знаходиться, не знаю, – перемикаючись з картини на посмішку Кім, відповіла та. – А хто ці картини малював?

Через спину дівчат почувся чоловічий голос:

– Студенти з факультету образотворчих мистецтв, які отримали високі бали. Їх писали всі, хто навчався тут і вчиться.

Дівчата озирнулися.

– Ух ти, це капітан футбольної команди Данило. Красунчик, третьокурсник. Чи не правда, він милий? – з пожадливістю прошепотіла Кім. – Але, на жаль, такими малолітками, на жаль, він не цікавиться.

– Так?! Але тоді, з чого він з нами заговорив? – так само прошепотіла Соня, піднімаючи очі до його обличчя. Немов питаючи дозволу, вона дивилася на нього знизу-вгору, не в силах відвести від нього погляд. Оточуючий її світ розчинився в прозорій хмарі, оповита її свідомість жаркими імпульсами, стукотом в гpyди, в область серця.

– Чиїсь флюїди, що подаються системою хімічного зв’язку, лоскочуть мені ніс, – пожартувала Люсі, розрядивши обстановку.

Хлопець відкашлявся, ніяково відводячи погляд убік, який випадково зачепився на картині, що висіла над ним.

– Нічого собі! – вигукнув він, видивляючись то на Соню, то на картину.

Природно, всі присутні, включаючи і Соню, втупилися на полотно, обрамленe в рамку, з зображенням дівчини-русалки, що сиділа на великому камені, що стирчав з водойми. Соня від подиву розкрила рот, а негативні почуття, які ще хвилину тому втратили свою силу, знову заворушилися. Не моргаючи, вона дивилася на русалку, у якій обличчя, волосся і oгoлене тіло до хвоста, були зняті з неї, як під копірку.

– Мамочко! Соню, так це ж ти! – вигукнула Кім.

Позиви сором’язливості і люті сплелися воєдино. Крім цього, їй здавалося, що це вона перед усіма стоїть в чому мати народила.

Джерело.